Активізація військової операції США проти Ірану та поновлення бойових дій у Перській затоці актуалізує питання союзників і можливих учасників конфлікту. Чи може на бік Тегерана стати такий «важковаговик», як Китай, і чи вигідна Пекіну військова причетність до подій в Ірані та Венесуелі зі стратегічної, економічної та геополітичної точок зору?

СТРАТЕГІЧНИЙ ЧИННИК

Зростання геополітичної, економічної та військової могутності Китаю дедалі частіше породжує дискусії щодо готовності Пекіна використовувати силові методи для захисту своїх інтересів за кордоном. На відміну від традиційних великих держав, які нерідко вдавалися до військового втручання для забезпечення доступу до ресурсів, підтримки союзників або захисту власних активів, Китай демонструє значно стриманіший підхід.

Відмова Китаю від використання військової сили в Ірані та Венесуелі пояснюється поєднанням стратегічних, економічних і воєнно-політичних чинників, що, своєю чергою, зумовлено стратегією, направленою на побудову нового світового порядку на чолі з КНР.

Ключовим елементом сучасної зовнішньої політики КНР є глобальна концепція «Спільнота єдиної долі людства», яку проголосив Сі Цзіньпін у 2013 році. Вона передбачає просування нового міжнародного порядку, заснованого на мирному розвитку, взаємовигідній співпраці та відмові від політики сили. Вказана концепція також є основою більшості сучасних міжнародних ініціатив Пекіна.

У Білій книзі Державної ради КНР «Глобальна спільнота спільного майбутнього: пропозиції та дії Китаю» (2023) наголошується, що Китай проводить незалежну мирну зовнішню політику, виступає проти гегемонізму, дотримується принципу невтручання у внутрішні справи інших держав і не прагне експансії.

Логічним продовженням глобальної концепції є економічна ініціатива «Один пояс, один шлях», Ініціативи глобального розвитку, глобальної безпеки, глобальної цивілізації та глобального управління тощо. Понад 150 держав і більше ніж 30 міжнародних організацій підписали угоди про співпрацю з КНР у рамках «Один пояс, один шлях».

Поступово підходи Китаю знайшли підтримку і на міжнародному рівні. У 2016 році члени ООН одностайно підтримали додавання ініціативи «Один пояс, один шлях» до резолюції, ухваленої 71 сесією Генеральної Асамблеї ООН. У 2017 році певні положення концепції «Спільнота єдиної долі людства» були використані в резолюції ООН щодо Нового партнерства для розвитку Африки (NEPAD). Крім того, особливої уваги заслуговує резолюція Ради Безпеки ООН 2344 про сприяння миру та стабільності в Афганістані. Вона містить принципи «Глобальна спільнота спільного майбутнього: пропозиції та дії Китаю» і закликає до поглиблення регіонального економічного співробітництва, зокрема в межах ініціативи «Один пояс, один шлях».

Водночас Китай послідовно нарощує свій вплив у самій системі ООН. У 2000 році його внесок до регулярного бюджету ООН становив менше ніж 1%, а станом на 2025 рік він зріс до 20%, що зробило КНР другим найбільшим донором після США. Аналогічно зросла і частка китайського фінансування миротворчих операцій.

На думку американського Аналітичного центру Стімсона, Пекін дедалі активніше використовує ООН для просування власних стратегічних інтересів, посилюючи свою присутність у керівних структурах Організації та впливаючи на формування її бюджетної політики.

Стратегічна мета Китаю – поступове формування міжнародного порядку, у якому він посідатиме провідне місце. Досягнення цієї мети пов'язується з 2049 роком – сторіччям заснування Китайської Народної Республіки та визначеним терміном реалізації концепції «Великого відродження китайської нації». Пекін зацікавлений у збереженні іміджу держави, яка дотримується міжнародного права, відкидає політику застосування сили та просуває врегулювання конфліктів дипломатичними засобами. Відкрита силова підтримка Ірану чи Венесуели суперечила б цьому образу та поставила б під сумнів принципи, які Китай послідовно пропагує на міжнародній арені.

ЕКОНОМІЧНА ДОЦІЛЬНІСТЬ

Іран і Венесуела належать до найбільших нафтових держав світу. Венесуела володіє найбільшими підтвердженими запасами нафти – орієнтовно 303 млрд барелів, тоді як Іран із показником 208 млрд барелів посідає третє місце у світі. Разом вони концентрують приблизно 30% світових підтверджених запасів нафти.

Енергетичні ресурси є основою торговельних відносин Китаю з обома країнами. Щодо Ірану, то понад 75% фактичної двосторонньої торгівлі у 2025 році припадало на експорт нафти у КНР. Для Венесуели понад дві третини офіційного китайського імпорту також становили нафта і нафтопродукти, хоча реальна частка, імовірно, є ще більшою через приховування походження певних вантажів.

Однак для самого Китаю імпорт нафти з цих країн не є критичним. Венесуела забезпечує лише орієнтовно 4%, а Іран – приблизно 13,4% китайського імпорту. Навіть повна втрата цих поставок не стала б критичною. Станом на лютий 2025 року Китай мав стратегічні запаси понад 1 млрд барелів, що еквівалентне більш ніж 100 дням імпорту. Крім того, за потреби він може переорієнтувати закупівлі на інших постачальників, зокрема Саудівську Аравію та РФ.

Водночас військова підтримка Ірану чи Венесуели могла б спровокувати різке погіршення відносин зі США. Для китайської економіки це означало б значно більші втрати, ніж потенційне скорочення імпорту нафти, адже Сполучені Штати залишаються одним із ключових торговельних партнерів КНР.

Саме тому з економічного погляду військове втручання не відповідало б інтересам Пекіна. Його потенційна вартість була б значно вищою за можливі вигоди від захисту поставок енергоносіїв.

ВОЄННІ ОБМЕЖЕННЯ

Попри стрімке нарощування військової могутності, Китай поки що не має можливостей проєктувати свою військову силу в інших кутках світу.

Після приходу до влади Сі Цзіньпіна Пекін поступово відійшов від стратегії Дена Сяопіна, яка закликала «приховувати можливості та чекати свого часу». Це проявилося не лише у пропагуванні глобальних політичних ініціатив, а й у демонстрації військової сили, зокрема під час масштабних парадів 2019 та 2025 років.

Із 2006 року оборонний бюджет КНР стабільно зростає й у 2026 році сягнув 282 млрд доларів США. За оцінками міністерства оборони США та Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) стала найбільшою та найкраще оснащеною армією Індо-Тихоокеанського регіону.

Військово-морські сили НВАК мають найбільший корабельний склад у світі. Однак, незважаючи на експлуатацію трьох авіаносців (з неядерними енергетичними установками), їхні можливості з проєктування сили залишаються регіональними. Найновіший авіаносець «Фуцзянь» має запас ходу орієнтовно 10 тис. морських миль, тоді як «Шаньдун» і «Ляонін» – приблизно 3,85 тис.

Відстань від Китаю до узбережжя Ірану становить майже 6,5 тис. морських миль, а до Венесуели – приблизно 11,5 тис. морських миль. Відстань і відсутність розгалуженої мережі пунктів матеріально-технічного забезпечення унеможливлюють ефективне використання Китаєм ВМС НВАК біля берегів відповідних країн.

Окремим стримувальним чинником є й китайське законодавство. Воно не передбачає використання НВАК для захисту союзних чи дружніх держав. Основним призначенням збройних сил визначено захист державного суверенітету, безпеки та інтересів розвитку КНР, що залишає голові КНР стратегічну гнучкість для використання військової сили.

Офіційна військова доктрина Китаю декларує оборонний характер. У Білій книзі «Воєнна стратегія Китаю» (2015) закріплено принцип: «Ми не нападемо, якщо не нападуть на нас, але обов'язково відповімо, якщо нападуть».

Подальші нормативні документи дещо конкретизували перелік завдань НВАК. Біла книга «Національна оборона Китаю в нову епоху» (2019), Закон КНР «Про національну оборону» (2021) та «Положення про військові дії невоєнного характеру» (2022) допускають використання армії для захисту морських шляхів сполучення, евакуації громадян, гуманітарних місій, ескортування суден, миротворчих операцій та інших невоєнних заходів, пов'язаних із захистом інтересів розвитку Китаю.

Серафим Сич, експерт із зовнішньополітичних питань Центру Разумкова, спеціально для Укрінформу