Коли Дональд Трамп у червні заявив, що єдиним прийнятним результатом війни з Іраном є "безумовна капітуляція", це звучало як знайома для нього формула переговорів: максимальний тиск, демонстрація сили та примус супротивника до поступок.

Проте оприлюднений цього тижня текст меморандуму про взаєморозуміння між США та Іраном свідчить про інше. Війна завершилася не капітуляцією Тегерана і не розв'язанням головної причини конфлікту – іранської ядерної програми. Натомість сторони домовилися припинити бойові дії, відновити судноплавство через Ормузьку протоку та розпочати новий раунд переговорів щодо майбутньої угоди.

Сам по собі цей результат уже заслуговує на увагу. Але головний урок війни лежить значно глибше.

Він полягає в тому, що Іран продемонстрував світу нову форму стратегічного стримування. Не ядерну зброю. Не військову перевагу. Не здатність перемогти Сполучені Штати на полі бою. А можливість завдати неприйнятної шкоди світовій економіці.

Саме це, схоже, і стало вирішальним фактором завершення війни.

Військова перемога без політичного результату

З військової точки зору США та Ізраїль досягли значних результатів.

Американські та ізраїльські удари завдали серйозної шкоди іранській військовій інфраструктурі. Було знищено значну частину систем протиповітряної оборони, пошкоджено об'єкти ядерної програми, виведено з ладу частину ракетної інфраструктури, а також завдано ударів по військово-морських силах Ірану.

Іншими словами, Іран не може представити підсумки війни як військову перемогу.

Однак політичні результати виглядають значно менш однозначно.

Текст меморандуму не містить жодного рішення щодо головних питань, через які війна взагалі почалася.

У ньому немає вимоги закрити об'єкти у Фордо чи Натанзі. Немає зобов'язання демонтувати центрифуги. Немає вимоги вивезти з країни накопичені запаси високозбагаченого урану. Зрештою, немає остаточного рішення щодо майбутнього збагачення урану.

Усі ці питання перенесено на наступний етап переговорів.

Фактично після сорока днів війни сторони домовилися домовлятися далі.

У цьому полягає одна з головних стратегічних несподіванок війни. 

Протягом багатьох років у Вашингтоні та Єрусалимі домінувало припущення, що нарощування тиску – санкційного, військового та дипломатичного – зрештою поставить режим у Тегерані перед вибором між поступками та внутрішнім розпадом. Проте нинішня кампанія продемонструвала інше. Іранська система виявилася значно стійкішою до втрат, ніж припускали її противники. Замість політичної дестабілізації зовнішній тиск знову призвів до мобілізації державного апарату навколо питання виживання.

Для адміністрації Трампа це не катастрофа. Але це точно не схоже на "безумовну капітуляцію", про яку йшлося на початку кампанії.

Ормузька протока як головна зброя Ірану

Найцікавіше в цій історії полягає в тому, що вирішальним фактором виявилася не ядерна програма.

Вирішальною стала географія.

Через Ормузьку протоку проходить близько п'ятої частини світової морської торгівлі нафтою. Для країн Перської затоки це фактично єдиний маршрут постачання енергоносіїв на світові ринки.

Іран не міг перемогти США у відкритому військовому протистоянні. Але він міг поставити під загрозу стабільність цього маршруту.

Саме це і сталося.

Навіть часткове порушення судноплавства через протоку створило ризики для нафтових ринків, страхових компаній, транспортних операторів і держав, залежних від імпорту енергоносіїв.

Показово, що найбільш конкретні положення меморандуму стосуються саме Ормузької протоки.

США погоджуються зняти морську блокаду. Іран погоджується забезпечити безпечний прохід суден і провести розмінування. Відновлення судноплавства стає головним пріоритетом документа.

Контроль над одним із найважливіших вузлів світової торгівлі дозволив Тегерану компенсувати частину військової слабкості політичним впливом. Саме тому після завершення бойових дій питання Ормузької протоки виявилося не менш важливим за питання ядерних об'єктів.

Фактично війна завершилася в той момент, коли економічна ціна її продовження почала перевищувати потенційні політичні вигоди.

І це, можливо, є найважливішим висновком усієї кампанії.

Трамп і межі застосування сили

Війна також багато говорить про самого Дональда Трампа.

За останні роки навколо нього сформувалися два протилежні міфи.

Перший стверджує, що Трамп не готовий використовувати силу і прагне уникати будь-яких конфліктів.

Другий – що він готовий до необмеженої ескалації та діє виключно з позиції тиску.

Події останніх місяців показали складнішу картину.

Трамп готовий застосовувати військову силу. Він продемонстрував це в Ірані так само, як раніше демонстрував щодо інших супротивників США.

Але Трамп також демонструє високу чутливість до економічних наслідків конфліктів.

Його політичне мислення значною мірою залишається економічним. Ціни на нафту, стан ринків, інфляція та настрої виборців мають для нього не менше значення, ніж військові результати.

Саме тому в словах самого Трампа про небажання допустити економічну катастрофу може міститися ключ до розуміння причин завершення війни.

Для України це важливий сигнал.

Він свідчить про те, що навіть у питаннях безпеки адміністрація Трампа розглядає економічну стабільність як один із головних критеріїв прийняття рішень.

Відмінність між Вашингтоном і Тель-Авівом

Не менш важливим наслідком війни стало те, що вона вперше за багато років публічно продемонструвала розходження між стратегічними цілями США та Ізраїлю.

Якщо для Вашингтона головним завданням стало припинення ескалації, стабілізація енергетичних ринків та запуск переговорного процесу, то для уряду Біньяміна Нетаньягу ключовою метою залишалося максимальне послаблення Ірану та його регіональних союзників.

Показовою стала реакція самого Нетаньягу після оголошення домовленостей між Вашингтоном і Тегераном.

Ізраїльський прем'єр фактично дистанціювався від угоди, наголосивши, що рішення ухвалювали Сполучені Штати, а Ізраїль має власні інтереси. Ще більш показово, що він одразу заявив про намір зберегти ізраїльську військову присутність у південному Лівані, незважаючи на те, що питання Лівану стало одним із ключових елементів переговорів між США та Іраном.

Це свідчить про фундаментальну проблему нинішнього врегулювання.

Документ може знизити ризик прямого американо-іранського зіткнення, але він не усуває причин ірано-ізраїльського конфлікту. Для Ізраїлю питання полягає не лише в ядерній програмі Тегерана, а й у діяльності Hezbollah, регіональній мережі іранських союзників та довгостроковій військово-політичній присутності Ірану на Близькому Сході.

Фактично угода показала ще одну реальність міжнародної політики: навіть найближчі союзники можуть по-різному визначати момент, коли війну слід завершувати.

Найнеприємніше питання після війни

Однак існує ще один наслідок, про який сьогодні говорять дедалі більше експертів.

Чи не стала ця війна аргументом на користь створення ядерної зброї?

Протягом понад двадцяти років Іран дотримувався стратегії так званого "ядерного порогу". Тегеран розвивав ядерну програму настільки, щоб залишатися за крок до створення бомби, але формально не переходити цю межу.

Логіка була простою: зберегти політичний простір для маневру та водночас отримати певний рівень стримування.

Проте результат виявився іншим.

Іран двічі за останні роки став об'єктом масштабних військових операцій.

На цьому тлі дедалі частіше згадується приклад Північної Кореї.

Пхеньян створив ядерну зброю. Світ засуджує його. Проти нього діють санкції. Але ніхто не планує військову кампанію з ліквідації його ядерної програми.

Саме тому після завершення нинішньої війни перед іранським керівництвом неминуче постане питання: чи справді стратегія "майже мати бомбу" є ефективною?

Це питання може виявитися значно важливішим за будь-які положення нинішнього меморандуму.

Війна також нагадала ще одну закономірність міжнародної політики. Зовнішній тиск далеко не завжди послаблює авторитарні режими. У короткостроковій перспективі він часто досягає протилежного результату. Загроза ззовні дозволяє елітам консолідуватися, мобілізувати суспільство та пояснити внутрішні проблеми зовнішнім ворогом. Саме тому історія знає чимало випадків, коли санкції та військовий тиск посилювали режими, які мали послабити.

Урок, який уважно вивчають у Москві та Пекіні

Значення цієї війни виходить далеко за межі Близького Сходу.

За її перебігом уважно спостерігали не лише союзники США, а й їхні головні стратегічні конкуренти.

Для Росії, Китаю та Північної Кореї ця кампанія стала можливістю оцінити межі американської готовності до тривалого конфлікту.

Можливо, найбільш неочікуваним результатом війни стало те, що після місяців бойових дій сторони фактично повернулися до того самого питання, яке стояло на порядку денному до початку конфлікту: як обмежити ядерну програму Ірану без великої регіональної війни.

Різниця лише в тому, що тепер переговори ведуться після тисяч загиблих, масштабних руйнувань і демонстрації того, наскільки вразливою залишається світова економіка до потрясінь у Перській затоці.

Саме тому головний підсумок нинішньої кампанії полягає не в тому, хто виграв чи програв конкретну війну.

А в тому, що світ побачив межі військової сили. 

Сполучені Штати продемонстрували здатність завдавати нищівних ударів. Але Іран продемонстрував інше: навіть значно слабша держава може змусити найпотужнішу країну світу сісти за стіл переговорів, якщо здатна створити неприйнятні ризики для глобальної економіки.

Цей урок сьогодні уважно вивчають не лише в Тегерані. Його так само уважно читають у Москві, Пекіні та Пхеньяні.

Авторка: Світлана Ковальчук,

кандидат політичних наук, виконавчий директор YES